Фото без опису

Новини 

Шановні громадяни України!

На нашій планеті живе близько п’яти тисяч народів. Їхній портрет, архетип, ментальність – це заплутана павутина історичних подій для етнографів. Але є одна річ, яка, на мій погляд, просто, але досить точно змальовує характер народу. Це його державні свята. Те, що об’єднує всіх, тож є важливим для всіх. 21 листопада – саме такий день. Відповідь на питання: хто такі українці та що для них головне?

Ми відзначаємо сьогодні День Гідності та Свободи. Свято, яке показує, що для нас гідність і свобода – це свято. Це наше повітря. 
Ні. Це не звучить занадто гучно. Коли хтось вирішує перекрити нам повітря – ось тоді буває занадто гучно. Коли влада не чує український народ – тоді буває занадто гучно.

Тому ми вільні. Вільні творити майбутнє. І маємо пишатися цим. Не задирати носа. Але й не опускати очей. Так. Ми заплатили й продовжуємо платити за свободу велику ціну. І ніколи не забудемо всіх, хто віддав за Україну своє життя. І ніколи не пробачимо всім, хто позбавив їх життя і хотів позбавити нас волі. Але головне, що це нікому не вдалось і ніколи не вдасться.

І час уже змінити самосприйняття й мислення. Ми не жертва, не пригнічені, не розділені, не захоплені. Ми прекрасний, сильний, сміливий, розумний, талановитий народ. Непереможний.

Саме тому, що ми маємо гідність. Для нас рабство – приниження. Втрата свободи – це втрата честі. Втрата честі – це втрата серця. Втрата серця – це втрата душі. А втрата душі для нас – це втрата життя. Тому ми готові боротися ціною власного життя. Щоб не втратити власне життя.

Для нас гідність і свобода давно вийшли за межі загального розуміння. Я ніколи не забуду історію, яку розповіли наші моряки, повернувшись додому. Вони були в полоні, але їх не полонили духом. Слідчі просили їх сміятися трохи тихіше: «Начальство не поймет». 

Тут зазвичай плачуть, а наші моряки сміються без упину. Вони сідали в автозак, співали «Ще не вмерла України…». А потім говорили водію: «Шеф, на Одесcу! В Коблево тормозни, кофейку попьем».

Вони не поводилися, як в’язні. А залишились офіцерами і бійцями. Бо не втратили гідності. І довели, що на чужині, в полоні, у в’язниці можна бути вільною людиною. Бо воля – це не відсутність кайданів на руках. Це відсутність тюрми в головах.

Це точно знав і Василь Стус. Коли Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді, на прем’єрі «Тіней забутих предків» Параджанова він піднявся і сказав: «Усі, хто проти арештів, встаньте». Кілька людей піднялося, потім більше, потім більше. Не всі. Але й не один. Стус знав, що зробивши це, може втратити свободу. Але знав, що не зробивши, точно втратить гідність.

Це знав і Омелян Ковч. Священик, який рятував євреїв у Голокост, видаючи їм метрики про хрещення. За це потрапив у концтабір Майданек. І щоб не втратити гідність, був змушений назавжди втратити свободу. У листі він просив вибачення у своїх дітей, що не погодився на дострокове звільнення й залишається тут. «Я потрібен тут цим людям. Відчуваючи, що скоро загинуть, вони всі приходять до мене на сповідь. Якщо піду – вони залишаться без надії. У них уже забрали гідність, честь, свободу, домівку, рідних, імена, скоро заберуть життя. Я не дам забрати в них надію».

Леонід Биков не поступився принципами й творчою свободою. За це для зйомок стрічки «В бой идут одни старики» йому дали не кольорову, а чорно-білу плівку. Чи принижувало це його гідність? Можливо. Та чи втратив він її? Ні. І зняв фільм, який обожнюють мільйони. Не кольоровий.

Але про людей, які мають гідність. І свободу.

Як і всі, хто стояв на майдані, на барикадах, на граніті. У 1990-му, у 2004-му і 2014-му.

Як ті, хто потім зустрівся в окопах на сході нашої держави, захищаючи її.

Всі. Різні. І хлопці із Західної, и пацаны с Юго-Востока.

Різномовні. Волиняни, одесситы, галицькі, дніпровські, закарпатці, буковинці. И с крестиком, и с полумесяцем, и со звездой Давида. З Харкова, з Тернополя, з Кривого Рогу, з Івано-Франківська.

Черкаси, Вінниця, Миколаїв, Чернігів, Суми, Херсон, Хмельницький, Запоріжжя. З Києва. С Донбасса, с Луганщины, из Крыма.

Всі. Різні. Але українці й українки. Захисники й захисниці. Всі, xто знає: треба бути гідним, а не здаватись. Бо здаватись українці не звикли. Тому що мають гідність. А тому – свободу!

Слава Україні!

https://youtu.be/Vvvm4smcy4E